Читайте англійською у перекладі Дейзі Гіббонс.
Часто, лежачи над самісіньким морем, під навислим каменем, і дивлячись на фаланги хвиль, на ясний горизонт, здавалось мені, що я опинилась у такій країні, де ще не було чи вже нема людей. Мушу признатись, така мрія була мені мила. Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, – то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина – без плями.
Здалека дивлячись, навіть місто, що розсипалось по долині над морем, не здавалось мені ділом людських рук, а просто тільки частиною пейзажу; увечері, коли видко було тільки міські вогні, а будинки ховались у темряву, мені спогадувались казки про чарівну гору, повну червоного золота і дорогих самоцвітів, що відкривалась по слову закляття перед відважним мандрівцем. Справді, гори, що темніли геть навколо затоки, ставали неначе прозорі, немов сотні ясних віконців відчинялись і крізь них ясніло живе золото. На верхів’ї гір палали чабанські вогні далеко-далеко, і часто я не могла зважити, чи то зірка встає з-за гори, чи вартовий вогонь палає.
Море шуміло, дрібні камінці торохтіли, зачеплені хвилею, немов порікували, що їм не дає спокою химерна вода. Чайки цілими зграями літали над водою, жадібно скиглячи, однаково і в погоду і в негоду, вдень і вночі. Завжди поважні кримські садки стояли тихо, – і великої бурі треба, щоб вони зашуміли, як наші діброви. Каміння і скелі над берегом здавались ще більше нерухомими проти вічно живого, вічно рухомого моря, що при кождій хмарці, при кождій зміні небесного світла переміняло свій вид, але ніколи не розбивало гармонії картини.
Тільки тоді, коли з міста долітав різкий, мідяний гук військового оркестру або уривок солдатської пісні з лівадських казарм та свист парохода, коли на берег розгнівана хвиля викидала затички, лушпиння, старі черевики і всякі злидні людські, – гармонія раптом розбивалась, мрія про незаселену людьми країну зникала.
Скрізь люди! – казала ображена думка, перелякана стріванням з брудом, злиднями і всею недолею людською, але я гамувала її давніми і новітніми афоризмами, спогадами, картинами з людьми, але без плям. І думка моя гамувалась і мусила навіть зовсім покоритись, коли я, змушена власною безпомічністю, прийшла жити в те саме місто, що здавалось мені здалека частиною пейзажу без людей. Там уже всюди і завжди були люди. Навіть коли я сиділа сама в своїй одинокій кімнаті, то чула їх рух за стіною, або над стелею, або під моєю хатою. Були люди, але вкупі з ними і робота і думки, а ті нові думки заглушили давнішу, ворожу до людей думку. Те, що здалека, в перспективі, здавалося плямою, дисгармонією, зблизька не так вражало. Се часто буває. Коли я була дитиною, мене прикро вражали великі олійні картини на виставах, повні безжалісного реалізму, як, наприклад, картини Репіна; щоб розбити тяжку ілюзію, я підходила зовсім близенько до картини і тоді – переставала її бачити. Передо мною були просто цятки краски, а крізь них просвічували грубі нитки з полотна, і навіть чудно здавалось, чого вони здалека були мені страшні.
Тепер, коли цятки краски знов злились в далеку картину, мені хочеться покласти сю картину на папір і знов придивитись до неї ближче, бо вона вже занадто опанувала моєю увагою і починає гнітити мене.
[…]
Після чаю вона знов вернулась до своєї теми.
– Кажуть, я егоїстка… Правда, я можу робити тільки те, що мені приємно. Тільки я часом не знаю, що власне мені приємно… Я б хтіла знать, чи то всім буває так нудно і противно, як мені?.. Ви, певне, думаєте, що се я химерую через те, що… ви знаєте, про що я натякаю… тільки я і без того часом так думаю… А що до того, то мені тільки досадно на себе: я поводилась, як дурна «девчонка», і він може подумати, ніби я справді за ним гину, а мені «наплевать»!
Се був перший різкий вираз у неї за весь вечір.
– Алло Михайлівно, – перебила я її, – я думаю, що вам шкодить так багато говорити, може б, ми краще почитали що-небудь?
– Ну, добре, – згодилась вона, – он там на столику новий роман Gyp, я недавно купила, ще й не читала.
Я взяла ту книжку: «L’amour moderne», здається. Книжка була маленького формату, видання гарненьке, з тонкими малюнками, на обложці в червоному тоні якісь фігури, ледве прикриті серпанками, у викручених позах, з дикими виразами, так, немов вони кудись женуться несамовито чи корчаться в танці св. Вітта.
Я почала читати книжку вголос. Французькі каламбури, коротенькі розмови, ексцентричні афоризми, описи, повні тонкої розпусти думки і фантазії чіплялись одно до одного, мов кільця на ланцюжку з барвистого паперу. При одній надто «рискованій» сцені я глянула на Аллу Михайлівну, – вона вже не лежала, як перше, в закритими очима, вона спиралась на лікоть, підвівши i дивилась на мене палко, розширеними очима, затримувала дух, ловлячи кожне слово роману з жадібною цікавістю.
– Ну, чого ж ви спинились? – прикро обізвалась воші, коли я зробила паузу. – Я думаю, на сьогодні годі, – сказала я, закривши книжку.
– Е, ні, читайте, читайте, се так інтересно! як вам не сором – на самому цікавому місці взяли і покинули!
– Мені здається, се вам дражнить нерви, а ви ще слабі. Нема у вас іншої книжки?
– Єсть там, на полиці, тільки то все старі, читані. Я розглянула книжки, все більше французькі: «Demivierges», «Contes jaunes», «Pour lire au bain»… Були і російські «Рассказы» Лейкіна, романи Ясинського…
– Се у вас із дому сі книжки? – спитала я.
– Ні, се тут, в Ялті…
Я завважила на деяких книжках помітку: Anatole В…
– Так не будете далі читати Gyp? – допитувалась Алла Михайлівна.
– Ні, не буду. Може, ви позволите принести вам завтра яку іншу книжку? – Іншу… яку ж?
– Не знаю ще, яку-небудь спокійнішу.
– Я не люблю «добродетельных» книжок pour les enfants sages!
– Ми виберем що-небудь без «добродетели и порока».
– Ну да, больничну літературу, для сухотників. Що ж, мені се якраз-до речі… Вона починала капризувати.
– Як хочете! – сказала я. – Будем читати Gyp’a, тільки вже не сьогодні. Вже пізно, вам спати пора, та й мені буде страшно йти додому. Добраніч!
Я одяглась, попрощалась і подалась до дверей. Алла Михайлівна завернула мене: – Ходіть сюди. Ви сердитесь?
– Запевняю вас, що ні.
– Quelle cachottiere! Ну, добраніч… Принесіть завтра книжку, будем читать, – вона усміхнулась і слабо стиснула мою руку.
Коли я прийшла другого дня, Алла Михайлівна лежала ще, але не в ліжку, а на кушетці, одягнена в довгий cipo-блакитний пеньюар. Обличчя у неї було свіжіше і погляд спокійніший.
– А що, принесли книжку? – зустріла вона мене.
– Принесла.
– Яку?
– Тургенєва.
– А, Тургенєва… – протягла вона апатично.
– Простіть, справді, я повинна була б думати, що, може ж, ви його недавно перечитували.
– Перечитувала? Ні, я його не читала. У нас «класиків» проходили тільки до Пушкіна. Правда, в хрестоматії було там щось, «Бежин луг», здається, і ще не пам’ятаю що… так, дитяче… А се, що ви принесли, інтересне?
– Не знаю, як вам здасться.
– Ну, читайте, побачимо.
Я розгорнула книжку і прочитала епіграф.
Счастливые годы, веселые дни,
Как вешние воды, умчались они…
Алла Михайлівна поправила подушку і лягла вигідніше.
Прочитавши перших дві-три сторінки, я спинилась, щоб одвести голос, і почула голосне мірне дихання Алли Михайлівни, – вона спала, підклавши руку під щоку; з-під подушки виглядала клинчиком червоняста обложка «Amour moderne»…
[…]
– Я бачу, що вас шокірують мої манери. Що ж, я не англічанка і – не риба. Тільки вже й я не знаю, чи то дуже ввічливо показувати людині, що вважаєш її «блаженненькою» [Ідіоткою, дурнуватою (народний московський вираз)].
– Алло Михайлівно, – запротестувала я, але вона перебила мене:
– Ах, нема чого, краще «на чистоту». Я не така дурна, теж розумію. І, правду кажучи, мене начинає дражнити votre petit air de soeur grise.
– Алло Михайлівно! – почала я, і мене саму вразив різкий тон голосу мого. – Я, властиво, не розумію, чого вам треба від мене?
– А того, що я ненавиджу скритності і контрадансів. Я була з вами така щира. – На те була ваша воля…
– Себто ви хочете сказати, що мене ніхто за язик не тяг… Але я була така одинока… – Себто «на безлюдді»? Ну, значить, ми поквитались компліментами. Я чула, що трачу владу над своїм голосом і тоном.
– Не в компліментах діло… Я тільки хочу, аби ви знали, що я помічаю, як ви корчите з себе miss Forster.
– Що таке?
– Так, здається, звалась та англічанка, що поїхала до якутів? «Утешительница прокаженных»! Вона ще в Москві гроші збирала на церкву для них. Напевне, і вона їм духовно-моральні книжки читала… Все ж таки нехай і вони послухають…
– Коли не заснуть! – перебила я.
– Іменно, коли не заснуть! – підхопила Алла Михайлівна. – Що ж робить, «куда нам, дуракам, чай пить»! Море, поезія, природа, ідеї…
– Ми з вами, скільки пам’ятаю, ні про які ідеї не говорили.
– О, звичайно! «Не мечите бисеру перед свиньями!»
– Або, як у нас кажуть: «Шкода мову псувать!» – зірвалось у мене.
– Что вы?
Я не повторила і спустила очі додолу, бо чула, що у мене був «темний погляд», повний непримиримого, фатального антагонізму…
В сю хвилину в сусідній хаті почувся чийсь голос і бренькіт шпор.
– До вас гості, – сказала я, – прощайте.
– Прощайте! – відказала Алла Михайлівна і повернулась до дзеркала. Я вийшла.
[…]
По затоці снували байдарки, оддалік біліли фелюки [турецькі кораблі], мов зграя лебедів, тихо плинучи вгору до горизонта, немов розтаючи. І мені забажалось поплисти за ними услід.
Я найняла собі човна з вітрилом.
– Куди ж правити? – спитав гребець.
– Просто так, – і я показала рукою на горизонт. Вітрило надулось, хвиля загомоніла, і човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетів затоку, поминув мол і загойдався широкими розмахами. Се ми виїхали «на чисте», як кажуть моряки. Править не треба було: вітер і хвиля гнали сами. Човен то здіймався високо, то спускався низько, м’яко і лагідно перебираючись з хвилі на хвилю. Я дивилась на берег, на місто: за кожним рухом човна воно немов коливалось, так, мов посилало прощання. І сонце прощалось: від берега бігли до нас червоні тремтячі стрічки, вони миготіли, мов язики пожежі, на темних зелених хвилях. Вкупі з ними тремтіла і тінь від узгір’я, вона немов доганяла нас…
Я довго зоставалась на морі. Вже й смеркання згасло і темна ніч розкинула своє шатро над морем.
– Темна ніч – море буде горіти [горінням моря матроси в Криму звуть відомий феномен фосфоресценції моря], – сказав матрос.
І справді, за стерном затремтіла блакитна фосфорична смуга, весла кресали огонь. Я набрала рукою води, підкинула вгору, і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море. Берега було не видко в темряві, тільки далеко-далеко горіла громадка вогнів, мов стожар. Глибоке небо немов промовляло до моря огнисті слова, а море співало урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему.
Київ, 19.11.1898 p.
Зображення: Автограф листа Лесі Українки до брата Миколи і сестер Оксани та Ісидори 7.5.1902. Джерело: www.l-ukrainka.name
