Cover Image for «Місто смутку»

«Місто смутку»

Леся Українка
Issue TwoUkrainian Version

Читати англійською у перекладі Марти Сахно.

(Сілуети)

Motto: «Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального?»
Наукове питання

Одного разу трапилось мені бути у великому закладі для божевільних. Всякий, хто бував у таких закладах, знає те почуття страху, жалості безконечної і, сором сказати, цікавості, що обгортає сторонню людину при вході в сю велику verkehrte Welt. У мене до сього прилучалось іще почуття якоїсь особливої симпатії до декотрих слабих, і через те цікавість моя була тим живіша. Деякі образи сих безталанних не покидали мене там цілу ніч. Часто, погасивши електричне світло і лігши на широку софу в докторському кабінеті, що служив мені спальнею, я довго дивилась на смуги місячного світла на помості і на високих білих стінах, і в них мріялись мені фантастичні образи бреду, мені здавалось, що тут само повітря населено галюцинаціями і що вони літають тут, як іскри невидимого багаття, як луна невидимих інструментів. У вікно моє вривались від часу до часу дивні гуки, такі виразні серед глибокої ночі, вони лунали таким жахом, таким розпачем, який тільки може поміститись в людських грудях, і так дивно сплітались вони з місячним світлом і моїми примарами.

Часто і тепер у такі самі ночі моя думка пролітає велику просторінь, проникає крізь товсті високі камінні стіни «міста смутку», схиляється в головах ліжка молодої чорноокої дівчини, що з автоматичністю розпачу качає головою по подушці, чорне розпущене волосся безладною сіткою покриває її плечі і груди, чорні очі горять нелюдською тугою, голос бринить монотонно і жалібно, немов хтось торкає раз по раз одну струну: «Марія, Марія, дівчина чиста, лілія біла… зламана, сплямлена, ваша лілія, elle était pure et belle comme un cygne et fraîche comme la rosée». Я беру її за руку і, сама не знаю чого, питаю: «Etez-vous souffrante?» – «Oh, comme je souffre, – бринить її голос, – нема, нема вашої Марії, les démons l’ont souillée, la vièrge Marie est morte… Марія, Марія, лілія біла…» Я дивлюсь вільготним поглядом на її сухі очі… А ось чується мені уривчастий жіночий голос: «Се… се, о, ви не знаєте! Правда ж, до чистої мети треба йти чистою дорогою? А коли хто йде брудною?.. О, ви не знаєте! Ви думаєте, я божевільна? Ага, мій чоловік, ви питаєте? Мій чоловік гандляр… він знається на гандлю, о, знається… ні, ви сього не розумієте…» Тонка, похожа на хибку тінь, жінка іронічно усміхається, а широко розкриті очі швидко бігають з смертельною тривогою… Ось проходить передо мною молода поетеса з ясним хвилястим волоссям, з чудовими синіми очима, де так ясно блищать і зливаються в один промінь талан і божевілля, чарівні музикальні строфи ллються з її уст, так і віє од них гірським повітрям, гірською волею, раптом вони обриваються смутно-сатиричним жартом, повним божевільного юмору, і сміхом, похожим на плач! «Так завжди, – згадуються мені її слова, – поезія, поривання ins Blau, зраджені надії і… і нещасне кохання, а потім все кінчається тут, у добрім товаристві…» – і знову лунає сміх, а з ним єднається прикрим акомпанементом цинічний регіт підстаркуватої жінки з кокетливими жестами, їх обох заглушають гуки розбитого фортеп’яно, то грає божевільна композиторка, у неї лице подібне до візантійської ікони, очі дивляться поважно і суворо в одну точку, вона грає «Grande Polonaise»… Ось її величність королева ласкаво подає мені роблені власноручно квітки, їх багато лежить у неї на столі поруч з самодіяльною короною. «Се невеликий дарунок, але його робили королівські руки. Як підете туди, між мій народ, розкажіть, якою ви бачили його королеву, – тут її величність показала трагічним жестом на свої стоптані черевики і потерту сукню, – ось чого дочекалась наймилостивіша з королев від свого народу! Скажіть, що я не пам’ятаю зла, а тільки требую свого права».

Я низько вклоняюсь перед її величністю і з щирою повагою приймаю високий подарунок. Чим же гірша моя королева від інших коронованих осіб?.. Я чую на своїй щоці поцілуй ідіотки. «Ах ви ж моя люба!» – гукає вона і з веселим голосним сміхом подає мені свою забавку: пилку хліба. «Нате, будете гратись, от так, як я, се дуже весело!». Мені вчуваються чиїсь дикі співи, одностайні і уперті, як вітер в комині, ввижається танцюриста постать веселого маніака; він легким кроком пробігає, щось ловить у повітрі і гукає: «О, який я щасливий, я навіть не бажаю нікому зла, бо я щасливий, як само щастя!..»

Ось сумний і здивований голос генія християнства: «В Євангелії сказано, що час визволення давно настав, а однак… Я вільно поклала на себе терновий вінець, щоб викупити гріхи світу, я знаю, за що гину, але за що ж мучаться сі безталанні?.. Де ж край стражданням?» Лице генія християнства темніє, і очі спускаються вділ.

8 вересня 1896

Зображення: Леся Українка з тіткою Олександрою Косач-Шимановською [деталь], 1906. Джерело: www.l-ukrainka.name


Cover Image for Ukrainian Cassandras

Ukrainian Cassandras

Issue Two

Thirty-one years since Ukraine regained its independence, and six months to the day since Russia escalated its eight-year long war to engulf the entire country, it is high time to hear and believe ‘Ukrainian Cassandras’.

Olesya Khromeychuk and Sasha Dovzhyk
Cover Image for Cassandra

Cassandra

Issue Two

The winner of the Ukrainian Literature in Translation Prize run by the Ukrainian Institute London in 2021 is Nina Murray’s excerpt from Lesia Ukrainka’s poetic drama Cassandra (written in 1907). In this play, the author chooses to tell one of the keystone myths of western culture, the story of the siege of Troy, from the point of view of a woman, the Trojan princess and prophet Cassandra. For the translator, Lesia Ukrainka’s exploration of the credibility of a woman as a producer of knowledge remains ‘highly relevant and compelling’.

trans. by Nina Murray